Вже не один десяток років лунають тривожні заклики рятувати природу, але мало роблять практично. Пригадую далекі шкільні літа, коли нам, учням, вчителі — особливо на уроках біології, ботаніки, географії — розповідали про проблеми екології, про те, що тривалість життя кожного покоління багато в чому залежить від ставлення усіх до природи; що треба бережливо використовувати ресурси і розумно господарювати.
Час летить непомітно. Люди старших поколінь залишають нас, молодь поступово вливається у русло буття, а проблеми екології поглиблюються, стають болючішими. І все тому, що переважна більшість чиновників і пересічних громадян живуть за принципом: «Після мене — хоч потоп». І так не тільки у нас, а й на всій планеті.
Ми «успішно» продовжуємо знищувати навколишнє середовище і себе в ньому. Достатньо, приміром, з’їсти трохи «смачної» отруєної риби. А вона й справді вельми смачна і цінна для людського організму, коли свіжа та якісна. Але де та риба? Раніше в наших ріках, і навіть у невеликих потічках, можна було без особливих старань спіймати всяку рибину. А тепер звідки їй взятись, якщо до водних артерій потрапляють різні хімікати, сміття? А риба хоче не лише глибини, а й чистоти.
І все-таки вона є — у магазинах, приватних ставках, на базарах. Медики радять їсти рибку щодня, а високі чиновники вважають, що громадянам не варто ризикувати, оскільки лише їхня, чиновницька, внутрішня «апаратура» спроможна без проблем справлятися з отим унікальним делікатесом. І ціни на нього все піднімають. Буває, «відважишся» купити до великого свята хоч би кілограм смачненької, і згадуєш: колись за такі гроші придбав би невеликий телевізор…
Природа завше намагається відновити себе. А людина повинна їй у цьому допомагати належним чином, тобто розумно втручатися у її процеси. Скажімо, не потрібні великі наукові відкриття, щоб ліси були доглянуті, пасовища та лани — окультурені… Людина мала б не лише милуватись земними красотами і користуватись багатствами, а й діяти по-господарськи. На жаль, як вважають деякі науковці, десь люди вже перейшли ту межу, за якою вичерпалась можливість природи самооновлюватися. Тому проблема взаємодії людини і природи нині є найбільш серйозною і невідкладною, і вирішувати щось у цьому плані необхідно щодня.
Впливаючи на природу, людство загрожує не лише собі. Для прикладу, за останні 500 років на нашій планеті, за дослідженнями вчених, зникло близько 800 різновидів рослин і тварин. Майже 600 видів фауни знаходяться на межі зникнення… Різними способами безперестанно забруднюється атмосфера, не вистачає питної води, більшість якої і так низької якості.
Багатьом відома фраза: «Ліси — наше багатство». Додам: і матеріальне, і фізичне, і духовно-естетичне. Ліси називають легенями земної кулі, за допомогою яких планета дихає. І загальновідомо, що не тільки повітря, а й усе наше буття на землі залежить від тієї рослинності, що нас оточує. Та, коли замислююсь над словосполученням «наше багатство», питаю себе: чиє ото — «наше»? Нехай кожен читач дасть собі відповідь.
Неодноразово жителі нашого регіону на власному гіркому досвіді пересвідчились, як недбайливе, безглузде ставлення до лісів приводило до біди: повені останнього десятиріччя завдали багатьом непоправної шкоди; і все те в значній мірі — через авантюрні вирубки в Карпатах. Внаслідок таких «діянь» страждає ряд представників різноманітної і багатої нашої фауни і флори, чимало з яких занесено до Червоної книги України. Звісно, час від часу треба робити вирубки лісу для догляду, та і санітарні теж потрібні.
У нас є що охороняти, доглядати та досліджувати. Тому створюють і функціонують у державі заповідники, спеціальні заказники (для охорони окремих видів рослин і тварин, унікальних місцин зі скарбами та джерелами), природні парки, найголовніше завдання яких — викорінювати недбайливе і байдуже господарювання, злодійське використання природних ресурсів.
У червні цього року минуло 35 років з тих пір, як в Україні був створений перший природний парк. На Косівщині уже 13-й рік (з 2002р.) діє Національний природний парк «Гуцульщина», яким керує В.В. Пророчук, мій друг, колишній, так би мовити, професійний колега, людина, яка з душевним трепетом вболіває за багатство та красу рідного краю. Василь Васильович завжди доводить до логічного завершення розпочату справу. І весь колектив працівників Парку — по-справжньому наш: усі відповідально ставляться до своїх обов’язків (більшість з них я знаю особисто — і за спільною працею, і виконуючи важливу громадську роботу), займаються моніторингом природних екосистем, певними науковими дослідженнями; значну увагу приділяють питанням розвитку рекреаційного господарства, охороні території Парку від браконьєрства; проводять еколого-освітню роботу… Тому-то і дивує той факт, що деякі чиновники та малокомпетентні жителі району виступають проти природних парків, вважаючи, що і наш НПП «Гуцульщина» не потрібен. Ці думки слід трактувати як такі, я би сказав, що несуть у собі антидержавні настрої і є безглуздими. Так і хочеться у таких «господарів» запитати: «А ви бачили, що твориться у наших «забутих» лісах, садах, на берегах рік, потоків, різних водоймищ?!». А я бачу мало не щодня по всіх усюдах: те, що зроблено людьми-варварами за час української незалежності, — то просто жах! І хто має з тим боротися, і як виполоти оті «будяки»?…
Зв’язок людини з природою значно складніший, ніж це здається на перший погляд. А декому взагалі нічого в цьому плані не здається: іде, куди хоче, робить, що хоче, і бере, що хоче… І ніколи не зробить така людина корисної для природи справи, ну хоча б один день у рік, приміром, 22 квітня, коли відзначають День Землі, щоб відчути себе господарем і подякувати годувальниці…
Хоча, як показує практика, ми неспроможні стовідсотково хазяйнувати над природою. А от допомагати їй зобов’язані, бо від цього залежить майбутнє людства.
Для себе я давно зробив висновок: всі, хто любить природу, птахів, тварин, з повагою ставляться до інших людей. Отже природа допомагає людям «бути людьми».
І кожному з нас для нормального життя (а не короткочасного існування) та праці на землі потрібне чисте довкілля. Переконався, що ніщо так не лікує і душевні, і фізичні болі, як Природа, оскільки в ній нема нічого фальшивого, а все — в гармонії…
Наше завдання — дбати про наш зелений дім, зберегти для нащадків красу і багатства рідної природи.
«Людина повинна залишити після себе посаджене нею дерево», — наголошує стара мудрість. А я думаю, ще ліпше — з десяток дерев, бо то не є складна і тяжка робота.
Ярослав Щербань,
викладач філософських дисциплін.член НСЖУ.
«Гуцульський край», №33, 15.08.2014 року
Залишити відповідь