«Там, де гори, полонини, де стрімкі потоки-ріки, де смерічок ген розмай…» Словами відомої пісні передана душевна теплота, безмежні любов та повага гуцулів до природи свого краю, до рідної неньки-землі, що ростила їх дотиками-цілунками в босі ноги до усвідомлення своєї величі. Гуцул леліється горами із самого народження, дихає на повні груди повітрям, сповненим пахощами запашного високогір’я, із раннього дитинства вчиться спілкуватися з оточуючою природою як із частинкою себе. Сотні дотичних народних прислів’їв, легенд та оповідей передаються з уст в уста, із покоління в покоління.
Культура цього краю неповторна завдяки сукупності географічних (відносна ізольованість території), екологічних, етнологічних, кліматичних, соціальних чинників. Ці фактори в більшій мірі і визначають самобутність гуцульського етносу, що особливо вирізняється з-поміж інших ментальностей. Тут побутує повага і підтримка традицій молоддю, переважає відмінне здоров’я горян, утримуються свійські тварини господарями практично кожного помешкання. А зайдіть-но до Церкви у хвилини, коли відправляється Літургія! Ви побачите, що старі і молоді, і навіть маленькі гуцулята – усі на Богослужінні. Така данина Господу не є випадковою. Гуцул вірить і знає, що його майбутнє, майбутнє його дітей та онуків – у Божих руках. І, очевидно, саме цей чинник є вирішальним у доброзичливості людських сердець, у колоритності традицій, у шанобливому поводженні із природою, у гідному дотриманні місцевих обрядів кожним членом локально сформованої общини.
Далі
